Привіт, мій друже. Спати йдеш? Ще рано.
Дивитись хочеш кольорові сни?
Розсіюсь розкуйовдженим туманом
Мов реквієм для згаслої весни.
Хто я? Міраж? А ти, либонь, не знаєш…
Не знаєш? Дійсно? Що за дивина…
Хоча… І справді, дива я чекаю…
У тому трохи є й моя вина…
Давно до тебе в гості не з’являлась
І не будила в тобі каяття.
Вже знаєш? Що ж, нарешті здогадалась.
Голодна й боса совість я твоя.
Не буду я навколо все ходити,
Швиденько викладу усе, як є.
Щодня вирішуєш ти: жити чи не жити.
Відмахуєшся? Горе ти моє…
Згадай її, сусідку. Пам’ятаєш?
Прийшла до тебе вчора. Вся в сльозах…
Та не тому, що сіль закінчилась, зітхає:
Життя під серцем. Смуток у очах.
Чому? Ти не спитала. Бо ж даремно.
Бува на світі сотні прикрих доль.
Кивнула головою ти їй чемно,
Мені ж сказала: «Скромна в мене роль».
Ти не забула? Завтра зустріч з нею.
В своїй лікарні скальпель ти візьмеш
Й на ницій, підлій смерті тій алеї,
Життя її дитяті обірвеш.
Ти знаєш, друже, я давно забула
Тобі пісні співати про мораль:
Лише подивишся так косо і понуро.
А тим же часом… знаєш… мені жаль.
От глянь лише, дивись у те віконце,
Де одиноко світло ще горить.
А знаєш, так вона зустріне сонце,
Очей в цю ніч не стулить ні на мить.
Дивись, дивись! Чого відводиш очі?
Знов спати захотілося тобі?
Давай минемо раптом всі ці ночі
Немов в химерній, фантастичній млі.
Дивись тепер: пісочниця, лопатка,
Навколо квіти і м’яка трава.
Кудись подівся м’ячик у дитятка
Й воно тобі: «Дістань, я сце мава».
А потім підійшла її матуся,
Ота, що зараз плаче край вікна,
Й сказала: «Богу дякую, молюся».
В руках пакетик, там – для вас халва.
І те маля тобі халву вручає
Й сміється так зубами чотирма.
А потім швидко-швидко утікає
Й за мамою ховається: «Нема!»
Тепер дивись: із мамою до школи
Вони, за руки взявшись, вже ідуть.
І ти ж поглянь: ні натяку на болі,
Що матерів самотніх стережуть.
Аж раптом чуєш: музика лунає,
Дівча виходить з дому у фаті.
Твоя сусідка доньку проводжає,
Змахнувши легко сльози на щоці.
Життя іде, весна весь час буяє:
Їй згаснути дівча це не дає.
Сусідка і до тебе забігає
Й у дім приносить щастя все своє.
…Дивися знов, поглянь у те віконце,
Де одиноко світло ще горить.
Вже скоро, зовсім скоро зійде сонце.
Я прошу: не спізнися! Ще лиш мить».
Накинула халат швиденько лікар,
Побігла сходами до тих дверей.
Дзвонила довго. Врешті ці повіки…
На них осіла темрява ночей.
Обняла міцно. Як свою дитину.
І по волоссі гладила весь час.
«Все буде добре. Я вас не покину.
І Бог. Ніколи не покине. Нас».
А із-за обрію сходило тихо сонце,
Своє проміння слало до людей.
Тихенько совість глянула в віконце,
Й заснула знов у мареві ночей.
P.S. Не подумайте, що мала на меті осудити тут когось або щось, просто хочу сказати, що нам, людям, варто іноді звертати увагу на собі подібних, не відвертатися від тих, кому справді можемо допомогти, спробувати почути, про що шепотить той голос, що не дає заснути, адже зазвичай він не так впевнено, майже нахабно кричить про себе, а просто легенько стукає в двері душі. Задумаймося: а чому горить світло у вікні навпроти і тоді, можливо, зуміємо зробити цей світ трохи кращим. Адже світ – це не щось абстрактне, світ – це кожен із нас.
